Interview
В Росії воскрес не Ісус Христос, а Радянський Союз
Rolle der orthodoxen Kirchen im Ukraine-Krieg
Bild: Andreas Hamburger (r.)
Священик Андреас Гамбург (49 років) родом із українського міста Кременчук та вже 4 роки очолює парафію у Бременській Євангеличній Церкві.
Seite teilen
До Бремена Андреас багато років служив у єпархіях Харкова та Одеси. Селище біля Харкова, в якому проводив служби Андреас, зараз повністю зруйноване та розстріляне. Там, де колись бігали та грали його діти, нині – каменя на камені не лишилося. Ми поговорили з Андреасом про його особисті емоції та переживання пов'язані з війною в його рідній Україні. А також, про завдання та роль церкви у воєнний час.
- Минулої неділі, 24 квітня, українці святкували Великдень – свято воскресіння Ісуса Христа. Втім, цей світлий день був затьмарений іншою датою. 24 квітня було рівно 2 місяці з початку воєнних дій Росії на території України. Як сама церква пояснює та виправдовує війну?
- На мою думку, наступальну війну виправдати неможливо. Хто з церковних служителів це робить – той вчиняє гріх. Те, що зараз робить Патріарх Кирило це не те, щоб «поряд із Біблією не лежало», це більше керується іншими силами, які є анти біблейськими. (примітка: Настоятель російської православної церкви Патріарх Кирило благословив російські війська на війну в Україні) Він і його оточення, і політичне оточення Володимира Путіна це від Диявола, це зомбовані люди, які живуть поза реальністю.
Якщо говорити про оборонну війну – це зовсім інше питання. Будучи пацифістом, мій пацифізм закінчується в той момент, коли хтось ґвалтує мою дружину або вбиває мою дитину. Тоді я вже не пацифіст. Я не можу ним бути, я маю захищати свою сім'ю, свій народ. Я не думаю, що Ісус сам від когось у такій ситуації очікує смирення. Я Писання розумію інакше. Я думаю, що він очікує від російського народу, щоб він підвівся і сказав «Те, що ми робимо, це абсолютна катастрофа. Ми вбиваємо людей, які живуть поруч із нами, наших братів та сестер». Але в Росії люди живуть у деспотичній державі, там люди живуть у СРСР. У Росії воскрес не Ісус Христос, а Радянський Союз

- Церковні постулати у звичайному житті вчать миру та смиренню. А яке завдання церкви під час війни?
- Одна із заповідей – плачте з тими, хто плаче. Церква повинна співчувати і допомагати в духовному та гуманітарному плані. Церква повинна бути чесною, називати речі своїми іменами. А якщо церква щось замовчує і намагається з розумінням поставитися до наступальної війни, то мені здається, що церква втрачає своє пророче зерно, вона стає аморфною.
Мій наступник, єпископ лютеранської церкви в Україні, зараз вивіз свою сім'ю до Польщі, а сам залишився у Харкові: їздить Україною, проводить служби, роздає пакети з гуманітарною допомогою. І таких священиків в Україні є дуже багато. Навіть ті люди, які могли б поїхати – вони лишаються там і роблять свою роботу. Якби у мене не було 6 дітей і не було завдання відправляти гуманітарні вантажі в Україну, можливо, я теж пішов би на фронт. Хоча яка користь від мене, як від солдата? Якби я був там капеланом і працював із українськими солдатами, то це інша справа. Солдати – це люди, які розуміють, що тебе завтра може й не бути. І ти виконуєш обов'язок перед сім'єю, народом. Я хочу, щоб український військовий йшов у бій із розумінням, що він робить правильну справу. І якщо він помре, то це не дарма, адже він рятував свою родину, свій народ. Бути душоопікачем, тобто духовним наставником, дуже важливо. А бути душоопікачем з боку України – набагато приємніше, ніж бути душоопікачем з боку Росії зараз. Як там можна бути душоопікачем, я не розумію. Якщо немає душі…
- Довгий час ви працювали пастором у Кафедральному Соборі Св. Павла в Одесі. У суботу, 23 квітня, напередодні Великодня, російські військові завдали ракетного удару по Одесі. Внаслідок обстрілу загинули вісім людей, серед яких молода жінка та її тримісячна донька. Ви читали ці новини? Що відчули?
- Ненависть. Стосовно всіх, хто у цьому винен. І непереборний смуток за цією дівчиною та цією дитиною. Для мене в цей момент віра в вічне життя – це моя єдина надія. Я дуже хочу, щоб ця дитина і ця мама воскресли там, де немає ні бомб, ні страху, ні болю.
- Чи може віруюча людина відчувати ненависть?
- Заборонити собі що-небудь неможливо, людина не може заборонити собі відчувати. Якщо я відчуваю в собі ненависть і я це усвідомлюю – я можу переробити це почуття і можливо перетворити його потім на щось інше. Я намагаюся віддати це почуття Богу, я намагаюся відкритися Йому.
- Нині у Бремені дуже багато українців. Кожен приїжджає сюди зі своєю історією та своїм болем. Після всього, що ви тут почули, чи були історії, які змусили вас плакати?
- У перші дні війни сюди приїхала одна родина із Житомира. Батьки обидва сліпі. І коли сліпий тато зі своїм сином грали у нас у церкві на саксофоні, грали дуже красиво та професійно, я зійшов слізьми. Мене дуже зворушило розуміння трагічності ситуації цих людей. Вони залишили свою батьківщину, вони знають, що люди, які їм дорогі можуть у будь-який момент загинути. Вони не скоро зможуть повернутись додому. А коли повернуться – це буде зовсім інша країна, не та, яку вони покинули. Дороги назад немає. Для того щоб це переварити знадобляться покоління.

- У Бременській Євангеличній церкві ви допомагаєте як з координацією гуманітарної допомоги в Україну, так і з допомогою українським біженцям у Бремені. А як бременці ставляться до війни в Україні, як допомагають?
- Люди в Бремені реагують дуже сердечно, допомагають усім, що можуть. На мене самостійно вийшли місцеві бізнесмени, які допомагають забезпечити гуманітарну допомогу для України. Ці німецькі підприємці теж постраждали через цю війну, у них були свої офіси та бізнес в Москві та Санкт-Петербурзі. Але також у них є цінності, мораль, вони мають своїх дітей і розуміють ситуацію. Хочуть не просто допомогти «сьогодні», а допомогти довгостроково, коли Україна відновлюватиметься. А вона відновиться! Тому що Світло завжди перемагає Темряву.
Ukrainisches Osterfest in Bremen: "Gemeinsames Fundament verbindet"
Bild: Radio Bremen
Dieses Thema im Programm: Bremen Zwei, Der Morgen, 22. April 2022, 8:10 Uhr