В Росії воскрес не Ісус Христос, а Радянський Союз

Rolle der orthodoxen Kirchen im Ukraine-Krieg

Bild: Andreas Hamburger (r.)

Священик Андреас Гамбург (49 років) родом із українського міста Кременчук та вже 4 роки очолює парафію у Бременській Євангеличній Церкві.

До Бремена Андреас багато років служив у єпархіях Харкова та Одеси. Селище біля Харкова, в якому проводив служби Андреас, зараз повністю зруйноване та розстріляне. Там, де колись бігали та грали його діти, нині – каменя на камені не лишилося. Ми поговорили з Андреасом про його особисті емоції та переживання пов'язані з війною в його рідній Україні. А також, про завдання та роль церкви у воєнний час.

Минулої неділі, 24 квітня, українці святкували Великдень – свято воскресіння Ісуса Христа. Втім, цей світлий день був затьмарений іншою датою. 24 квітня було рівно 2 місяці з початку воєнних дій Росії на території України. Як сама церква пояснює та виправдовує війну?

На мою думку, наступальну війну виправдати неможливо. Хто з церковних служителів це робить – той вчиняє гріх. Те, що зараз робить Патріарх Кирило це не те, щоб «поряд із Біблією не лежало», це більше керується іншими силами, які є анти біблейськими. (примітка: Настоятель російської православної церкви Патріарх Кирило благословив російські війська на війну в Україні) Він і його оточення, і політичне оточення Володимира Путіна це від Диявола, це зомбовані люди, які живуть поза реальністю.

Якщо говорити про оборонну війну – це зовсім інше питання. Будучи пацифістом, мій пацифізм закінчується в той момент, коли хтось ґвалтує мою дружину або вбиває мою дитину. Тоді я вже не пацифіст. Я не можу ним бути, я маю захищати свою сім'ю, свій народ. Я не думаю, що Ісус сам від когось у такій ситуації очікує смирення. Я Писання розумію інакше. Я думаю, що він очікує від російського народу, щоб він підвівся і сказав «Те, що ми робимо, це абсолютна катастрофа. Ми вбиваємо людей, які живуть поруч із нами, наших братів та сестер». Але в Росії люди живуть у деспотичній державі, там люди живуть у СРСР. У Росії воскрес не Ісус Христос, а Радянський Союз

Церковні постулати у звичайному житті вчать миру та смиренню. А яке завдання церкви під час війни?

Одна із заповідей – плачте з тими, хто плаче. Церква повинна співчувати і допомагати в духовному та гуманітарному плані. Церква повинна бути чесною, називати речі своїми іменами. А якщо церква щось замовчує і намагається з розумінням поставитися до наступальної війни, то мені здається, що церква втрачає своє пророче зерно, вона стає аморфною.

Мій наступник, єпископ лютеранської церкви в Україні, зараз вивіз свою сім'ю до Польщі, а сам залишився у Харкові: їздить Україною, проводить служби, роздає пакети з гуманітарною допомогою. І таких священиків в Україні є дуже багато. Навіть ті люди, які могли б поїхати – вони лишаються там і роблять свою роботу. Якби у мене не було 6 дітей і не було завдання відправляти гуманітарні вантажі в Україну, можливо, я теж пішов би на фронт. Хоча яка користь від мене, як від солдата? Якби я був там капеланом і працював із українськими солдатами, то це інша справа. Солдати – це люди, які розуміють, що тебе завтра може й не бути. І ти виконуєш обов'язок перед сім'єю, народом. Я хочу, щоб український військовий йшов у бій із розумінням, що він робить правильну справу. І якщо він помре, то це не дарма, адже він рятував свою родину, свій народ. Бути душоопікачем, тобто духовним наставником, дуже важливо. А бути душоопікачем з боку України – набагато приємніше, ніж бути душоопікачем з боку Росії зараз. Як там можна бути душоопікачем, я не розумію. Якщо немає душі…

Довгий час ви працювали пастором у Кафедральному Соборі Св. Павла в Одесі. У суботу, 23 квітня, напередодні Великодня, російські військові завдали ракетного удару по Одесі. Внаслідок обстрілу загинули вісім людей, серед яких молода жінка та її тримісячна донька. Ви читали ці новини? Що відчули?

Ненависть. Стосовно всіх, хто у цьому винен. І непереборний смуток за цією дівчиною та цією дитиною. Для мене в цей момент віра в вічне життя – це моя єдина надія. Я дуже хочу, щоб ця дитина і ця мама воскресли там, де немає ні бомб, ні страху, ні болю.

Чи може віруюча людина відчувати ненависть?

Заборонити собі що-небудь неможливо, людина не може заборонити собі відчувати. Якщо я відчуваю в собі ненависть і я це усвідомлюю – я можу переробити це почуття і можливо перетворити його потім на щось інше. Я намагаюся віддати це почуття Богу, я намагаюся відкритися Йому.

Нині у Бремені дуже багато українців. Кожен приїжджає сюди зі своєю історією та своїм болем. Після всього, що ви тут почули, чи були історії, які змусили вас плакати?

У перші дні війни сюди приїхала одна родина із Житомира. Батьки обидва сліпі. І коли сліпий тато зі своїм сином грали у нас у церкві на саксофоні, грали дуже красиво та професійно, я зійшов слізьми. Мене дуже зворушило розуміння трагічності ситуації цих людей. Вони залишили свою батьківщину, вони знають, що люди, які їм дорогі можуть у будь-який момент загинути. Вони не скоро зможуть повернутись додому. А коли повернуться – це буде зовсім інша країна, не та, яку вони покинули. Дороги назад немає. Для того щоб це переварити знадобляться покоління.

У Бременській Євангеличній церкві ви допомагаєте як з координацією гуманітарної допомоги в Україну, так і з допомогою українським біженцям у Бремені. А як бременці ставляться до війни в Україні, як допомагають?

Люди в Бремені реагують дуже сердечно, допомагають усім, що можуть. На мене самостійно вийшли місцеві бізнесмени, які допомагають забезпечити гуманітарну допомогу для України. Ці німецькі підприємці теж постраждали через цю війну, у них були свої офіси та бізнес в Москві та Санкт-Петербурзі. Але також у них є цінності, мораль, вони мають своїх дітей і розуміють ситуацію. Хочуть не просто допомогти «сьогодні», а допомогти довгостроково, коли Україна відновлюватиметься. А вона відновиться! Тому що Світло завжди перемагає Темряву.